Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

сенс твого життя, автомате з виробництва людських істот! Наче ти й сама не віддаєш новій істоті кожну секунду, включно зі своїм сном і їжею. Все, що ти їси – для дитини, все, що ти читаєш – про дитину, все, що чуєш – її плач і так далі. При цьому важко повірити, що колись це зміниться і ти станеш без пуза, зафарбуєш відросле коріння волосся, сходиш на педикюр, розслабишся в кріслі з книгою улюбленого автора, питимеш вино на терасі з галасливими друзями…

(Ні, брешу. На терасу до галасливих друзів Кору ми брали вже з перших днів її життя в Берліні. Мусить же дитина розказувати, як виросте, що одним із перших, хто брав її на руки, був дядько Жадан чи дідо Іздрик.)

Тож у контексті згадування свого, рідного, ніким не нав’язаного світосприйняття просте розглядання тих крапель на рукаві Норманової куртки, тріщин у камінні, кволих паростків із тих тріщин, задирання лиця до неба, відкіля з сірої мли на тебе тече прозора вода – це просто терапевтична вправа з мікровоскресіння. Ясно, що ти сумуєш за дитиною. Ясно, що треба повертатися її годувати-перевдягати-купати-мазати-колихати, але викради вже собі тих кілька хвилин власного життя. Боженька ж і тобі нащось його давав, не лише бебіку і не лише для бебіка. Якщо так-во не красти, все загрожуватиме не просто посиленням сумнозвісної постпологової депресії, а й тим, що ти зненавидиш своє дитя. А що може бути гірше?

До речі про гірше. За законом того ж жанру, Машина-Білочка, поспішаючи звільнити Мойву від невтомної крикухи Кори, взяла і заглохла. А чим ми думали? Дощ же. Сказали ж тоді німецькі механіки, що причини глюка так і не вдалося знайти, містика. Вихід з ситуації один – стояти й чекати, доки кінчиться дощ і машина висохне. Бо навіть таксі не поясниш, де саме ти застряг на цій міжсільській дорозі.

Тож ми, в міру матюкаючись, намагались зберігати спокій і чекали. Час від часу вмикаючи телефон, щоб перевірити, чи не прийшов туди меседж Мойви про вселенську катастрофу. Але чи то Кора заспокоїлась, чи у Мойви закінчились гроші, але повідомлень від неї не було. І слухавки вона не брала. Що дратувало значно більше за її істерику. Я кусала себе ледь не за вуха, караючись за таку безвідповідальність, гультяйство і нахабство зробити щось для власного задоволення. Уява малювала Мойву, що втекла світ за очі, кинувши телефона в море, і Кору, що гола-боса репетувала де-небудь на холодній підлозі кухні. Подруга теж лишала бебіситерці повідомлення за повідомленням – її дітей нікому було забрати з дитсадка, а час вже підтискав. Йти до села під дощем 28 км сенсу не було – вечоріло.

Над Білочкою було прочитано всі молитви й мантри поборників святої католицької віри і мракобісів. Ми просили містичну помилку поступитися нам бодай останній раз. Хтось навіть запропонував дурним голосом, як то буває в кепських фільмах, покричати в небо «А-а-а-а-а!!!» – ну, аби хоч смішно стало. І тут дощ припинився. А вже думала, мені Білоччині аварійки мигатимуть в очах до кінця днів. Ми хутко запакувалися в машину і стартонули ще раз. Диво сталося – рушили.

І навіть встигли потрапити в дитсадок до приїзду соціальних служб. Діти подруги сиділи останніми незабраними, без п’яти хвилин безпритульниками. Щоправда, дуже добре вдягнутими.

Вдома з Корою і з Мойвою теж усе було гаразд. На порятунок кремезній бретонці прийшла її подруга-клон, із таким самим пірсингом по всіх усюдах і накачаним великим пальцем від цілодобового набирання СМС. Зі страшного сталося хіба те, що крихітка Кора вщент пропахла приторно солодкими парфумами тінейджерок. Цікаво, чи за такі її бабця в радянську старовину віддала би спекулянтам півзарплати… Французькі ж бо!

Як би там не було, з того часу ми брали крихітку Кору з собою. На щастя, бронежилет на ім’я Manduca мав дизайн абсолютного унісексу і його можна було вдягати на татка.

13. Не ведіться на квіточки, котиків, ведмежат та інше приснотьолочне дизайнерське «мі-мі-мі» при купівлі переносок, візків, автокрісел, що ставляться на каркас із колесами, – вигрібати за це доведеться вам же. Тяжкою фізичною працею.

Коли бебі з тобою, громадянське сумління не мучить. Ти не поглядаєш маніакально на годинник, не хапаєшся за телефон, не жуєш все зі швидкістю машини, що знищує макулатуру. Звісно ж, це стосується найбільше свіжих мам і зовсім маленьких бебіків. З дітьми трохи старшими простіше – коли довіряєш няні чи коли залишаєш їх із бабусею. Почуття вини – штука взагалі неконструктивна, почитайте французьких педагогів. Але так як мами і тати-початківці деколи й вночі не сплять, аби простежити, чи дитина дихає, найліпший спосіб заспокоїтися це таки зробити кількакілограмового нащадка своїм супутником. Як мінімум, це ще й тепліше за умов холодного океанського вітру, бу-га-га.

Коротше, педагог із мене поганенький, зате гедоніст нічого так. Чомусь мені вперто здається, що діти ще з несвідомого віку вбирають в себе наше естетичне середовище – як зовнішнє, так і внутрішнє.

– Осьо, доцю, чудове зимне rosе d’Anjou, – розказую я Корі, дістаючи з її дитячої сумки-холодильника бренду Ed Hardey з усіма його інфантильними черепками й сердечками, різноманітну поживу. Вічний шевр, камамбер, бльо-де-брес красиво займають позиції на скелястих виступах cо^te sauvage. Високоцивілізовані, зацьковані заборонами правильні французи вже встигли пошипіти на мене за цю біганину заповідними територіями – як посміла заступити за шнурівку?! Чому не робиш фотографій там, де всі, із дозволеного оглядового майданчика?! Ох вже ці прокляті іммігранти – всі скелі нам тут витопчуть!

Поки я думала, де прилаштувати ще гарячий багет і як знайти більш-менш рівну ділянку для порцелянових тарілок із лососевим та тунцевим гаспачо, Норман патріотично розглядав неприступні урвища, об які десь внизу з виттям розбивалися океанські хвилі. Саме тут у 44-му висадилися американські війська, аби врятувати від Гітлера вже вкрай знесилену Європу.

– Бідні сільські хлопці, – каже Норман, – скільки їх загинуло вже тут, долаючи ці неприступні скелі, пливучи у крижаній воді?…

Крихітка Кора підтримує його траур своїм вимогливим криком. Так, саме час їсти суміш. Я, досвідчена екіпована мама-бронетранспортер, гордо дістаю з черепко-сердної сумки Корине причандалля: термос із кип’ятком, контейнер із дозованою сумішшю, баночку із холодною кип’яченою водою, термотримачку для пляшечки, пляшечку з соскою… Пляшечку з соскою, я сказала. Пля…

– Всьо. Срака світу прийшла. Ми не взяли пляшечку з соскою.

– Шо значить «ми не взяли»? – Норман спокійнісінько собі висмоктує оливкову олію хрумким багетом.

– Отак. Ми не взяли. Звісно ж, пакувала